Єзупільська селищна рада
Івано-Франківська область, Івано-Франківський район

Єзуполія: генетичний код завдовжки 100 тисяч років

Дата: 05.07.2024 13:55
Кількість переглядів: 44

Репортаж Христини Дорожовець

Що люди роблять у 30-градусну спеку? Мандрують, звичайно ж! Головне – триматися ближче до води. А вода у моїй новій опільській подорожі завжди повертала до витоків історії цього гостинного краю – Єзупільщини.

Звідси, від Духової криниці, розпочалося життя Єзуполя. Щоправда, назви у цій місцині не завжди були такими побожними. Як вам, наприклад, Чешибіси? За переказами, тих, хто провинився, висилали у це містечко на перевиховання і чесали з них біса. Є й інша версія: військо князя Ярослава Осмомисла перед своїми походами приїжджало до Духової криниці просити Бога, щоб допоміг перемогти ворога. Тут воїни очищалися, виганяли зі себе злих духів, тобто бісів.

Фото без опису

Фото без опису

Як же Чешибіси переросли у Єзупіль? Легенди пов’язують це з іменем власника тутешніх земель Якова Потоцького. Мовляв, татари взяли в облогу чешибіський замок, перебили всіх оборонців, а Потоцький урятувався. Він помолився перед іконою Матері Божої, тоді щасливо перебрався на протилежний берег Дністра й опинився у безпеці. А на знак подяки Богові й Богородиці заклав два містечка – Єзупіль і Маріямпіль.

Вода з криниці Святого Духа, за якою закріпилася народна назва Духова криниця, збагачена кремнієм і містить іони срібла – аналізи робили у Трускавці, в Києві й у Харкові. Здавна її вважали зцілювальною. Є багато свідчень, що оздоровлюються за допомогою цієї води ті, хто потерпає від захворювань суглобів, печінки, нирок, кого турбують запальні процеси. Особливо помічна, кажуть, на очі. Непоодинокі випадки, коли люди з року в рік тривалий час приїжджають пити саме цю воду. «Але з вірою і молитвою», – додає отець Володимир Кадлуб, парох єзупільського храму св. Миколая, який також відправляє і на Духовій криниці.

Фото без опису

Духова криниця – відпустове місце. У 1778 році тут збудували каплицю Різдва Івана Хрестителя. Це була, так би мовити, дочірня каплиця єзупільського храму св. Миколая, отож громада Єзуполя опікувалася і каплицею. У шематизмі (це перелік парафій, духовних осіб, вірних, церковного майна тощо) записано, що в каплиці дозволено відправляти святу Літургію двічі на рік: власне на храмове свято – Різдво Івана Хрестителя – і на Покрову. До 1944 року в каплиці здійснювали богослужіння. У радянські часи вони теж були, але вночі, бо вдень заборонено було відправляти. Тепер уже 15 років щонеділі й у свята відбуваються Літургії. Тепер у день Святого Івана Хрестителя в Єзупільській громаді відбувається щорічно свято Духовної пісні «Духова криниця».

Фото без опису

В останню неділю місяця прочани проходять Хресну дорогу. Ми теж її пройшли – разом із отцем Володимиром Кадлубом і працівницями Єзупільської селищної ради, які супроводжували нас у мандрівці туристично привабливими місцями своєї громади.

Фото без опису

Фото без опису

Поки йшли, Світлана Кудляк, секретар селищної ради, розповідала про будівництво Хресної дороги: єзупільці перемогли у всеукраїнському проєкті й частину грантових коштів вклали у спорудження 14 стацій та Гробу Господнього.

Фото без опису

Що цікаво, проєкту імпровізованого Гробу Господнього взагалі не було. Керувала Божа сила, і задум вималювався у процесі. Та ще й розколоти великі брили каменю на менші шматки виявилося значно легше, ніж сподівались.

Фото без опису

Наприкінці Хресної дороги мене не полишало відчуття, що перебуваю в якійсь середземноморській країні: порослий соковитою зеленню пагорб, нагріте сонцем каміння, квітучі, колись екзотичні рослини, що вже добре прижилися у нашому кліматі, приємний для ока краєвид.

Фото без опису

Не віриться, що колись у цій місцевості стояла тільки криниця над джерелом у полі й більше нічого. Залишилися тільки старі фото на згадку...

Фото без опису

З початку 2000-х територія Духової криниці почала цілковито змінюватися. Доти люди набирали воду просто з криниці й там постійно були натовпи. З’явився водозабірник – і вже є вільний доступ до більш як 10 кранів.

Фото без описуФото без опису

Ротонда з фігурою Божої Матері, акуратні алеї, галявини, сцена з накриттям, місточки, лавочки, декоративні кущі та квіти, вбиральні, можливість зручного пересування людей на візочках – для відвідувачів Духової криниці створено всі умови, щоб відновитися духовно, відпочити й оздоровитися.

Фото без опису

Фото без описуФото без опису

Втім, «нічого не пішло тут без Бога», – каже п. Михайло Кудла, колишній депутат Єзупільської селищної ради, голова церковного комітету на Духовій криниці. Ми застали його за скошуванням трави поблизу каплиці. Пана Михайла називають хранителем і будівничим Духової криниці. Хоч сам він жартує, що не так складно було то все створити, як тепер підтримувати. Ще б пак – територія духовно-релігійного паломницького центру «Духова криниця» охоплює рівно 9,7 гектара!

«Хочемо зробити дві купелі, – ділиться планами пан Михайло. – Одну перед початком Хресної дороги, щоб можна було зайти по коліно, а трохи далі – глибшу купіль, як у Зарваниці». Нещодавно виділили ділянку для будівництва контемплятивного чоловічого монастиря (контемплятивний – монастир, у якому ченці свідчать про богопосвячене життя у тиші й молитві), де також проводитимуть реколекції і розвиватимуть реабілітаційний напрямок для військових, які повернуться з війни.

Треба дещо пояснити, щоб ви не почувалися спантеличеними, коли потрапите у ці краї. Урочище Духова криниця – це назва, яку використовують єзупільчани. Натомість мешканці сусідньої Ямницької громади воліють вживати топонім урочище Вишнівець. Річ у тім, що Духова криниця стоїть на межі двох громад, які розділяє дорога, хоч адміністративно це територія Єзупільської громади.  

От якби я мандрувала Єзупільщиною, скажімо, у перші роки XVII століття, моїм екскурсоводом цілком міг би бути Памво Беринда. Знаєте такого? Це мовознавець і енциклопедист, укладач першого словника української мови, поліглот, письменник і поет, друкар і гравер. А родом він був із Єзуполя (принаймні так вважають багато науковців)! І тому в його книзі «Лексіконъ славенноросскій і именъ тълкованіє» є діалектизми, поширені на малій батьківщині автора. Над словником, де подано український переклад і тлумачення написаних церковнослов’янською мовою 6 982 слів, Памво Беринда працював майже 30 років і видав його власним коштом у 1627 році. Тоді він уже був ченцем Києво-Печерської лаври і ставив на своїх книжках монограму ПМБ, тобто Памво монах Беринда (мирське ім’я  – Павло). Єзупільці, звісно ж, пишаються видатним краянином. На стіні каплиці Різдва Івана Хрестителя у Духовій криниці встановили барельєф з інформацією про Памва Беринду, а в самому Єзуполі – пам’ятник.

Фото без опису

Гуляємо містом Ісуса

Подарували мені у Єзуполі книжку «Єзупіль» Ігоря Дейчаківського. Прочитала її вже вдома і спробувала уявити, який вигляд місто мало в середині XVII століття, у часи свого найбільшого розквіту. Отож Єзупіль оточували вали і рів, у який стікала вода з Бистриці та навколишніх ставків. Було два входи у місто: зі сходу і зі заходу. Біля східного входу на куті праворуч стояв монастир, а зліва, ближче до брами, – замок. На протилежному боці була розташована церква. Поза ринковою площею вздовж валів розбігалися вулички, які називали «затилами».

Замок дідича Миколи Потоцького і монастир, який він збудував, були обнесені валами, і тільки через підйомні мости можна було дістатися до них. І замок, і монастир мали добрі укріплення, тож могли оборонятися навіть тоді, коли б містечко взяли вороги. Замок був одноповерховий, збудований у квадрат з цегли та каменю. Монастир Микола Потоцький упродовж 10 років перебудовував із дерев’яного в мурований.

Татарські набіги призвели до занепаду Єзуполя, і він уже не повернув собі колишнього високого економічного статусу.

Палац Дідушицьких

У документальних джерелах є докладна інформація про власників Єзуполя ще з часу Чешибісів. Останнім був нащадок роду Дідушицьких. Дідушицькі володіли Єзуполем більше століття – до 1848 року, а потім ще майже століття, до приходу совітів, були в ньому найбільшими власниками. Найславнішим представником єзупільських Дідушицьких був граф Войцех Дідушицький, політик, філософ, літератор, науковець, меценат. Його шанували у всіх колах, де він тільки з’являвся. Єзупільці також цінували графа як людину інтелігентну і справді шляхетну. Його син, Владислав-Якуб Дідушицький, такого авторитету вже не надбав. Називав себе на польський манер Дзєдушицкі – певно, волів забути, що давній рід Дідушицьких походив із руської шляхти. Кажуть, селяни позаочі називали графа Владислава «Дідух».

Перший маєток Дідушицьких був в іншому місці – там тепер залишилися тільки колони від парадного в’їзду і фрагмент кам’яного муру, який обгороджував палац. Новий палац згаданий уже граф Владислав Дідушицький збудував після Першої світової війни на місці замку. Дідушицькі полишили свій маєток у 1939 році. А в наш час Єзупіль відвідали їхні нащадки з Великобританії. Розповіли, що в Козаковій долині у них був заміський будинок. Від нього теж нема сліду, збереглася тільки криничка. Також приїжджала пані з Польщі зі священником. У неї збереглися фотографії, які належали власникам маєтку, але на тих фотографіях будівля має інший вигляд. Наприклад, на одній світлині зображено великий зал всередині палацу. Звичайно, що нові «господарі» будинку, які віддали його під райком, усе перебудували на свій лад.  В інтер’єрі збереглися поодинокі архітектурні елементи.

У 1957 році в приміщенні колишнього палацу облаштували дитячий протитуберкульозний санаторій. А з 1960-х років і досі це Івано-Франківський обласний дитячий психоневрологічний санаторій.

Фото без опису

«У 2022 році влада виділила 4 700 000 грн. Було зроблено капітальний ремонт усередині приміщення. З ремонтом фасаду і даху допоміг народний депутат», – каже Олег Адріанович Карпець, головний лікар санаторію зі 48-річним робочим стажем на одному місці.

Фото без опису

Олег Адріанович поводив нас і графським парком, показав залишки льоху, де колись зберігали овочі; був ще один – там тримали м’ясні вироби. Показуючи нам територію колишньої садиби Дідушицьких, Олег Адріанович тримав у руці монокль. Виявляється, для того, щоб ми ближче розглянули два височенні й розлогі дерева – тюльпанове і гінкго білоба. Засвідчую: цвіт тюльпанового дерева я побачила. Фотографія навряд чи це так добре відтворює, то вже повірте на слово. Зате єзупільські святині на світлинах можете розглянути до деталей.

Храми

«В одного автора я прочитав, що у XVII столітті в Єзуполі було 5 храмів включно з костелом, – каже отець Володимир Кадлуб. – Під час Першої світової війни постраждали дві греко-католицькі церкви. Величний 5-купольний дерев’яний храм Пресвятої Богородиці з другої половини XVIII століття згорів і його вже не відбудовували.

Фото без опису

А дерев’яний храм св. Миколая кінця ХІХ століття відбудували у 1923 році». Його ми якраз і відвідали разом із священником. 

Фото без опису

Церква облицьована фальшбрусом, під сподом цегла: червона чергувалася з білою – 4 ряди тієї, 1 ряд тієї. Білу цеглу давав на будівництво власник села. У будівлі священничої резиденції зліва від храму в 1932 році відкрили школу; парох був місцевий, побудував своє житло і не використовував цього приміщення. Частину своєї землі церква віддала, щоб збудувати «Народний дім» (також 1932 рік). Місцеві люди жартують, що «Народний дім» збудований на яйцях, бо єзупільці продавали продукцію зі своїх господарств, а кошти передавали на будівництво. Списки мешканців-жертводавців збереглися. 

Упізнаваним символом Єзуполя є костел Успіння Пресвятої Діви Марії.

Фото без опису

До речі, дорогою до нього мені впала в очі ще одна цікава будівля – зі шпилястою вежею. Місцеві називають її «стражницею колійовою».

Фото без опису

У радянські часи тут був кінотеатр, а зараз приміщення простоює, але так і «просить» навести у ньому лад та наповнити свій простір життям.

Фото без опису

На жаль, до місцевого костелу так просто не потрапиш. Для цього потрібно або прийти в неділю, коли відбувається Служба Божа, або заздалегідь домовлятися зі священником. Інтер'єр храму захоплює...

Фото без описуФото без опису

Костел був частиною домініканського монастиря, який діяв до Другої світової війни. Енкаведисти влаштували у його підземеллях катівню, де здійснювали тортури.

Фото без опису

На внутрішніх дверях катівні видряпані імена ув’язнених. Під час розкопок на території лікарні виявили рештки сотень знищених людей. У 1957 році приміщення колишнього монастиря передали під заклад охорони здоров’я. Зараз тут терапевтичне відділення з паліативними пацієнтами.

Нам дозволили спуститися у підземелля. Туди ведуть міцні дубові сходи, причому всі сходинки – різної ширини. Вхід із підземелля до костелу тепер замурований.

Фото без опису

Єзупільці розповідають історії про систему підземних тунелів, які начебто проходять територією храму і, зокрема, сполучають костел із монастирськими приміщеннями. Можливо, через те що монастирські підвали відлунюють трагічними подіями, позитивного враження вони на мене не справили. А от краєзнавчий музей – навпаки.

Музей.

Мені завжди імпонували люди, які пам’ятають, хто вони, звідки, і стараються робити якісь добрі справи для своїх краян. Як-от єзупільчанин Володимир Войцюк.

Володимир Войцюк працював учителем у рідному селищі до пенсійного віку, а потім виїхав у США і вже звідти розгорнув благочинну діяльність. Його друг, Семен Кавка, розповідав, що вони обидвоє з Володимиром були в УПА. Семен отримав покарання – 20 років на Сибіру, але не видав товариша. І Володимир, через докори сумління, що він жив звичайним життям, а хтось відбув термін і за нього, вирішив зробити щось корисне для громади. Зі здобуттям незалежності України йому повернули родинне помешкання, яке він передав під краєзнавчий музей. За кошти мецената в приміщенні зробили ремонт, встановили вітрини.

Люди принесли у музей різні предмети старовини, й на першому поверсі було облаштовано етнографічну залу.

Фото без опису

Є речі, яким уже щонайменше 100 років. Наприклад, дзеркало і стілець з палацу Дідушицьких.

Фото без опису

Мене зацікавила вивіска з написом «Добрий день» у дерев’яній різьбленій рамці. Щось подібне я бачила в музеї старовини у Східній Німеччині.

Фото без опису

Найдавніші експонати музею – наконечники і фрагменти посуду, знайдені під час розкопок, які проводив в околицях Єзуполя археолог Олександр Ситник. За його словами, це найкраще задокументована стоянка первісних людей 100-тисячної давності у Східній Європі.

Дністер омивав Єзупіль з трьох боків і на вершині було гарне розташування та сприятливий клімат, щоб там селитися. Лівий берег Бистриці також був обжитий, але сучасна забудова вже знищила історичні докази давніх поселень. Цікаві знахідки могли б дати розкопки на правому березі Бистриці, але їх проводити не можна, тому що це заказник державного значення «Козакова долина».

Що ще цікавого є в експозиції єзупільського краєзнавчого музею? Ну, наприклад, мапи міста в різні періоди його історії, плани будівель домініканського монастиря, колекція монет і банкнот починаючи з XVII ст., які представляють різні правлячі режими у Галичині. Двадцяте століття представлене документами і світлинами про діяльність численних українських організацій, які плекали національну самоідентичність, про учасників визвольної боротьби. Зауважила кілька світлин, на яких зображено духові оркестри. Це давня традиція Єзуполя. Коли по селах ховають людей, односельчани зазвичай співають, ідучи за домовиною, а в Єзуполі – грає духовий оркестр. У музеї створили меморіальну кімнату Володимира Войцюка. Серед його особистих речей – плащ.

«Войцюк приїхав у ньому з Америки і залишив у селищній раді. То ми передали його в музей, – усміхається Світлана Кудляк. Завдяки меценатству Володимира Войцюка в Єзуполі з’явилися пам’ятники Тарасу Шевченку, Івану Франку, Памву Беринді, а в Івано-Франківську – бджоляру Петру Прокоповичу і ЗУНР.

Фото без описуФото без опису

Не лише Єзупіль має свій краєзнавчий музей. Кілька років тому він з’явився і в сусідньому селі Побережжя.

Побережжя

Треба б поцікавитися, чи місцевий краєзнавчий музей – наймолодший зі своїх побратимів на Франківському Опіллі. У 2020 році Поберезька сільська рада стала переможцем ХІ обласного конкурсу проєктів та програм розвитку місцевого самоврядування під назвою «Історія – скарбниця наших діянь». Отримали кошти – створили музей. 

Експозиція традиційна: сільськогосподарські знаряддя, посуд, вишивані рушники. Я «зависла» біля святкового жіночого строю ручної роботи – це вишивка гладдю на панбархаті, саме вона була популярною у Побережжі.

Фото без опису

Колись жінки заробляли цим заняттям. Кажуть працівниці музею, що багато старших жінок ще мають удома такі строї.

Дещо з експонатів можна впізнати на картинах художниці з Побережжя Надії Мойсей-Гасюк.

Фото без опису

Пані Надія прийшла зустрітися з нами і розповіла зворушливу історію свого покликання. У червні виповнилося 20 років, як наша співрозмовниця вперше взяла пензель у руки. Якщо чийсь мистецький шлях починався з художньої школи, то її шлях – з поберезького храму.

«Коли я дивилася на образи в нашій церкві, мені здавалося, що я можу намалювати будь-який з них, – розповідає пані Надія. – Мені було тоді 43 роки. За професією я – кондитер, не мала жодного уявлення про техніки малювання. Але бажання малювати, як справжній художник, було дуже велике. Будні забирали мою енергію, і про це забувалося, але як приходила у неділю й свята до церкви, то так ніби хтось мені казав: бери і малюй.

Нарешті я відважилася. Один художник порадив малювати акварельними фарбами – щось мені ця ідея не сподобалася. Тоді я порозшивала шухляди з шафи, бо хтось сказав, що треба ДВП-плити поґрунтувати і на них малювати. Як сьогодні пам’ятаю, була субота. А в неділю я прийшла з церкви і намалювала вазу з квітами. Щось у мене вийшло! Хоч тепер я розумію, що насправді ще нічого не вийшло. Відтоді я з великою охотою чекала неділі чи свят, щоб помалювати.

Фото без опису

Поки мені вистачило плит зі шухляд, я малювала на них, а потім  пішла купити полотно і підрамник. І справа пішла веселіше.

Фото без опису

Зараз у мене вже 240 робіт. Цими роботами я хочу прославляти Господа, бо це від Нього. Не кожен візьме у такому віці пензля, не знаючи, з чого почати. Я створюю картини на різні теми: пейзажі, натюрморти, релігійні сюжети. На кількох картинах, які тепер у музеї, я відтворила народний побут і звичаї.

Фото без описуФото без опису

Наприклад, вечорниці – хлопці заглядають у вікна, бо вже хочуть танцювати і гоститися, а дівчата і жінки ще мають роботу: тереблять кукурудзу. Або традиція, яка була у моєму рідному селі Стриганці. Як ми дітьми пасли корови, то на Юрія всі пастухи плели вінки і чіпляли їх худобі на роги, а вдома отримували за це гостинці. На Андрія ж у селі робили збитки: знімали хвіртки там, де мешкали дівчата, закидали вози на верх хати. Це теж є на одній з моїх картин».

Надія Мойсей-Гасюк – перша лауреатка премії ім. Параски Хоми у 2018 році. Бере участь в обласних виставках, мала сім персональних виставок. Пам’ятаю про запрошення пані Надії навідатися до неї додому. Там, розповідали мені місцеві, без перебільшення художній музей. 

Фото без опису

До Поберезького краєзнавчого музею потрапив ще один скарб. На окремому столі лежать церковні книги від 1880 року, у яких реєстрували шлюбні протоколи. Був навіть  такий вислів: іти до прото́коли. Історія, як ці книги опинилися в музейній експозиції, приголомшує. У 1970 році згорів поберезький храм. Його підпалили вночі. Селяни були на весіллі, тож ніхто нічого не бачив. Над ранок люди поверталися додому і побачили вже тільки згарище на місці своєї церкви. А за день до цього місцевий мешканець забрав книги зі шлюбними протоколами додому, щоб переписати з них якісь відомості. Це єдине, що залишилося від храму…

Фото без опису

Книги передав у музей колишній ректор інституту нафти і газу Євстахій Крижанівський. Зі слів пана Євстахія, він якось побачив ці книги у дідуся, коли забіг до нього в гості. До літнього віку пам’ятав про них. Добре, що збереглися – лежали на стриху. А тепер вони – музейна реліквія. 

Сонце було в зеніті, коли ми виїхали з Побережжя у бік ягідної ферми. Головна ягода, яку там вирощують, – лохина. А вона, на відміну від нас, і не думає захищатися від сонця, радше навпаки.

Лохина Франківського Опілля

Я люблю лохину. Тобто люблю їсти, а от назбирати більш ніж одне горнятко досі не доводилося. Тому, дізнавшись, що в нашому туристичному маршруті є відвідини лохинової плантації, я наготувала з десяток питань – от, втішилася, нарешті знатиму секрети цієї рослини. Гарної, але примхливої!

Фото без опису

Тільки не для працівників ягідної ферми. Наші гіди, Олександра і Людмила, розповіли, що підприємство працює з 2017 року. Лохину продають гуртом або в магазини, з якими вже налагоджена співпраця. У полі висаджені 11 сортів.

Фото без опису

Найбільше запам’ятався мені Чандлер. Щоб продемонструвати величину плодів цього сорту, ягоду сфотографували поряд із «жовтою» одногривневою монетою. Вражає!

Фото без опису

На початку липня ферма планує організовувати самозбори ягід – у вихідні, а, можливо, ще й у п’ятницю. Охочі зможуть поєднувати це з відпочинком тут же, на території ягідної ферми. Будуть альтанки, буде дитячий майданчик з гойданками, буде басейн. Уже є ставок зі золотими рибками. Батькам запропонують орендувати вудочки, щоб діти ловили рибки, фотографувалися з ними і відпускали у воду. Гурмани оцінять смак круасанів з лохиною і морозива з лохиною. До речі, ці ласощі продаватимуться у місцевому магазині Побережжя.

Із плантації лохини навсібіч цікаві краєвиди - на лісову гору, за якою село Рошнів (я його ще сьоголні згадаю...), на замкову гору, де розташований Маріямпіль.

Фото без опису

А ще дуже добре видно храм у селі Стриганці – він ще й стоїть так зручно, на горбочку. Стриганці стали останнім пунктом моєї мандрівки Єзупільщиною.

Стриганці

Найправильніше місце зустрічей у Стриганцях – під пам’ятником Шевченку.

Фото без опису

Вважають, що це найдавніший із шевченківських пам’ятників на Опіллі. Історія його появи майже детективна.

1923 рік. Мешканці Стриганців з нетерпінням чекають, коли ж їхній шандар (жандарм) нарешті поїде погостювати на Львівщину, звідки він був родом. Чому це так важливо? Бо на возах уже лежать приготовлені матеріали для спорудження пам’ятника Тарасу Шевченку. Як тільки шандар виїжджає зі села, люди впродовж доби зводять пам’ятник. Шандар повертається, бачить, що відбулося без нього, впадає у нерви і верещить на все село. До нього на переговори йде один поважаний у селі чоловік. Зауважує, що шандар, відповідно до закону, має звертатися до селян українською мовою, а не польською. А далі каже щось приблизно таке: «Невже Шевченко з того пам’ятника встане і буде когось бити буком? Та ні. То в чому річ?». Шандар не має чим крити. Конфлікт вичерпано. А пам’ятник зберігся до сьогодні. Правда, спочатку він стояв трохи ближче до повороту дороги, але одного разу автобус невдало розвернувся і в’їхав просто у пам’ятник. Пам’ятник впав, але залишився цілий!

Усю цю історію нам переповіла мешканка Стриганців Любов Кумгир-Чагур, авторка книжки про рідне село. Матеріал для неї пані Люба збирала по людях і опрацьовувала в архівах у Львові й у Кракові.

Я поцікавилася назвою села. Це теж цікава історія, романтично-драматична. Спочатку було село Рошнів. Приїхала з Галича шляхтянка Ганна Джемановська до рошнівського пана і стала його улещувати, щоб продав їй частину села. Оборудка вдалася. Люди казали, що та хитрунка пана причарувала, і називали її галицькою (бо з Галича) відьмою, або ще стригою. От тому й Стриганці. 

Фото без опису

З пані Любою ми перейшлися до місцевої дерев’яної церковці – храму Пресвятої Трійці, який у 1852 році збудувала греко-католицька громада Стриганців.

Фото без описуФото без описуФото без опису

Церква чудово зберегла первісний вигляд – до честі місцевих мешканців, які бережуть свою святиню, хоч поряд мають вже новий мурований храм.

Фото без описуФото без опису

Показала наша супутниця і могили першого священника Стриганців, Єроніма Левицького, та його сина Софрона Левицького. І в цьому місці – нова історія. Праправнук о. Єроніма, свідомий українець, який живе в США і провадить у Чикаго власний ресторан «Тризуб»,  прочитав книжку пані Люби про Стриганці, швиденько придбав квиток на літак і примчав до України, в село предків. Був вражений, що могила так добре збереглася.

Пані Люба піднялася з нами на дзвіницю храму Пресвятої Трійці й показала найдавніші історичні дільниці села: і де була битва з турками, і де стояла цегельня, з цегли якої був збудований панський маєток, і де в селі висаджували перші помідори. До речі, багато господарів і досі висаджують навесні до 2 тисяч помідорних кущів!

З дзвіниці гарно видно не тільки Стриганці, а й дальші околиці. А онде в долині – Дністер, а на другому березі Маріямпіль.

Фото без опису

Дністерська купіль не входила у наші плани, але хіба можна бути у літню спеку зовсім поряд із річкою і не замочити бодай ноги?! Водою я починала свою мандрівку, водою і закінчила.

Фото без опису

Ця мандрівка – від Духової криниці до Стриганців – ідеальний маршрут вихідного дня. Встигаєте все: і оглянути пам’ятки, і відпочити на природі, і випити цілющої джерельної води, і назбирати лохини та посмакувати ягодами просто з поля, та ще й скупатися у ріці.

А може, дорогою відкриєте ще щось цікаве і розповісте нам.

Гіди:

Духова криниця
Отець Володимир Кадлуб: 067 700 75 38.
Михайло Кудла (старший брат): 050 674 23 05.

Краєзнавчий музей селища Єзупіль
Марія Іваніцька: 050 194 68 09.
Ольга Шкребенько: 095 570 96 18.

Краєзнавчий музей села Побережжя
Галина Тхорик: 095 085 90 23.

Ягідна ферма «ІF-Berry»
Олександра Крис: 068 905 63 94.

Церква Пресвятої Трійці (с. Стриганці)
Отець Богдан Веприк: 067 790 13 95.

Світлини: Христина Дорожовець, Максим Рітус, Галина Тхорик, Михайло Сеньків, Віталій Боднар, Олег Нетецький, Галина Кузенко.

Всі права застережено. Повне або часткове використання матеріалів дозволяється тільки за умови активного, прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на конкретний матеріал та згадки першоджерела не нижче другого абзацу тексту.


« повернутися

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора