Траншейна гарячка-інфекція війни
Траншейна або волинська гарячка - гостра інфекційна хвороба, яку спричинює Bartonella quintana. Збудника волинської гарячки віднесено до тих біологічних агентів, які офіційно визнано чинниками біологічної зброї.
Достовірно з медичної точки зору про траншейну епідемічну хворобу вперше повідомили в грудні 1914 року під час Першої світової війни на Східному фронті.
Назву хвороба отримала через те, що позиційні військові окопні протистояння відбувалися досить тривалий час на Волині. За період війни в окопах воюючих країн на всіх фронтах на волинську гарячку перехворіло понад 1 млн осіб. Незважаючи на більш-менш легкий перебіг з військової точки зору траншейна гарячка однак виявилася однією з найбільш значущих причин втрат у військах за рахунок захворюваності.
Із закінченням Першої світової війни волинську гарячку практично перестали реєструвати. Спалах її відбувся під час Другої світової війни, з найбільшою інтенсивністю знову саме в районі Волині. З часів Другої світової війни великі епідемії цієї хвороби перестали відбуватися, однак волинську гарячку періодично почали виявляти у вигляді спорадичних випадків у різних регіонах світу з 1990-х років.
На сьогодні хворобу виявляють на всіх континентах, окрім Австралії та Антарктиди, найбільше в США, Франції, Польщі, Китаї, Чаду, Бурунді. Антитіла до збудника знайшли в США у значній кількості серед безхатченків (до 16 %) та ВІЛ-інфікованих. Ці випадки пов'язані з поганими санітарними умовами, відсутністю бодай-яких гігієнічних заходів, алкоголізмом і недоїданням, бездомністю та бідністю — тими факторами, що є поширеними й під час війни. Проведені в останні роки дослідження показують, що волинська гарячка зустрічається частіше, ніж клінічно її виявляють, причому багато випадків хвороби перебігає малосимптомно або субклінічно.
Джерелом інфекції є людина, хвора на гостру форму хвороби, реконвалесценти, а також хворі на хронічну форму. Є припущення, що існують джерела та резервуари у тварин в природних умовах. Виявлена останнім часом В. quintana у хатніх котів, хоча їх не вважають джерелом інфекції.
Волинську гарячку відносять до хвороб з трансмісивним механізмом передачі збудника. Переносник — платтяні воші.
Воші стають заразними через 5-16 днів після контакту з хворою людиною. Зараження відбувається так само, як і при епідемічному висипному тифі - під час втирання екскрементів вошей, решток роздавлених ектопаразитів у пошкоджену шкіру. Можливе також зараження через забруднені екскрементами вошей речі. Так як збудник стійкий до факторів довкілля, можливий і аерогенний шлях зараження, з контамінованим бартонелами пилом, коли вони потраплять на мікроушкодження слизових рота, носа чи ока.
Сприйнятливість висока. Під час спалахів захворюваність дітей та дорослих не відрізняється. Пік захворювання припадає на зимово-весняний період. Імунітет нестійкий, можливі рецидиви.
Після проникнення збудника через ушкоджені шкірні покриви або слизові оболонки в організм, бартонели з током крові потрапляють в м'язи, паренхіматозні органи і кістковий мозок. Далі збудник розмножується
позаклітинно, потрапляє в кров, що обумовлює бактеріємію та токсемію. Поява антитіл призводить урешті-решт до видужання. Через доброякісний характер хвороби відсутні значні патоморфологічні дослідження, не з'ясовано багато ланок патогенезу волинської гарячки.
Інкубаційний період триває 5-20 днів.
Хвороба починається досить часто так гостро, що хворі можуть вказати не тільки день, але й час захворювання. Найбільш характерною клінічною ознакою є гарячка з короткочасними нападами. Напад гарячки може тривати 3-
7 днів, найчастіше 4-5. Під час нападів гарячки стан досить тяжкий. Після нападу гарячки настає період апірексії тривалістю 3-8 днів. В середньому може бути до 4-х нападів, Навіть після закінчення нападу зберігається субфебрильна гарячка протягом 7-10 днів.
Симптоми інтоксикації посилюються у нічний та вечірній час. Хворі скаржаться на головний біль, біль у кістках та м'язах. Біль у них настільки сильний, особливо в гомілках та попереку, що хворі не можуть ходити, сидіти, навіть ворушитися у ліжку. Головними скаргами є загальна слабкість, сонливість, млявість, втрата ваги. На висоті гарячки з'являється жовтушність склер, відбувається гепатоспленомегалія (поєднане збільшення печінки і селезінки), трапляються шлунково-кишкові розлади іноді зі значним блюванням та діареєю, виразна тахікардія, зниження артеріального тиску й задишка.
Вже протягом першого нападу гарячки з'являється висип — розеольозний, рідше плямисто-папульозний. Локалізується на спині та животі, згодом може поширюватись на кінцівки. Окремі плями іноді зливаються в еритематозні поля. Висип зникає через 3 дні після закінчення першого нападу гарячки, не залишає пігментації й зрідка може знову виникати під час наступних нападів.
Хронічний перебіг є або з розвитком ендокардиту або генералізованої лімфоаденопатії з переважним ураженням вузлів шиї та середостіння. Не завжди при цьому є значна гарячка, частіше субфебрилітет.
Одужання після волинської гарячки відбувається повільно, притаманна цьому тривала астенізація.
Специфічна профілактика не розроблена.
Профілактика полягає переважно в запобіганні інфікування населення.
Важливе значення мають виявлення та ліквідація вошивості серед населення, проведення дезінсекції, санітарної обробки.
Основним профілактичним заходом є виявлення та реєстрація осіб з педикульозом при проведенні медичних оглядів в організованих колективах (дитячих дошкільних закладах, школах, школах-інтернатах, літніх таборах, військових колективах тощо). Виявлених інфікованих осіб необхідно ізолювати. Також проводять спостереження за контактними особами протягом усього інкубаційного періоду.
Застереження: Оскільки людина довгий час є безсимптомним носієм збудника хвороби, не бажано бути донором.
