Аналітичний розум і романтична душа. Із Тисмениччиною пов’язане, безумовно, не одне ім’я зі списку видатних постатей, визнаних талантів. Серед таких і цьогорічний лауреат Івано-Франківської обласної літературної премії імені Василя Стефаника.
Його батьки походять із села Побережжя, що донедавно входило до Тисменицького району, а нині належить до адміністративного об’єднання Єзупільська територіально громада. Здобуття відзнаки послугує нам добрим приводом, аби ближче познайомитися з нашим краянином. Василь Мойсишин ? особистість непересічна та яскрава. А про його здобутки та визнання свідчать регалії й нагороди, список яких зайняв би не одну «машинописну» сторінку. Тож назвемо лише найважливіші.
Завідувач кафедри вищої математики Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу, доктор технічних наук, професор, автор наукового відкриття в геомеханіці, за що нагороджений Срібною медаллю ім. П. Л. Капіци, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, академік Академії наук вищої школи України та Української нафтогазової академії, член-кореспондент Академії гірничих наук України, багатолітній голова івано-франківського осередку Наукового товариства ім. Шевченка, член Національної спілки письменників України.
Отже, цієї весни до його численних професійних відзнак додалася й літературна ? обласна премія ім. В. Стефаника за поетичну творчість. Так, Василь Михайлович ще й поет, автор чотирьох поетичних книг. У ньому гармонійно співіснують гострий аналітичний розум та тонка романтична душа. І це чудове поєднання робить його людиною, яка не тільки вдосконалює та покращує наш світ у технічному, цивілізаційному плані, а й вносить у нього красу та щирість не одразу помітних, але вкрай важливих тонких матерій.
Отже, про життя загалом і життя в науці та поезії зокрема ? наша розмова з Василем Мойсишиним. Її особлива чарівність полягає ще й в тому, що на окремі запитання пан Василь відповідав віршами зі своєї найновішої книжки «Матерія».
- Вашому життю властива, окрім інших, ще й така дуальність: живете на Прикарпатті, а народилися в містечку Верхньодуванному (нині Суходільськ) Краснодонського району Луганської області, яке з 2014 року перебуває в окупації. Ви щось пам’ятаєте зі «східноукраїнського» дитинства?
- Практично нічого. Батьки повернулися на Прикарпаття, коли мені було менше трьох років. Вони родом із села Побережжя біля Івано-Франківська, а на Луганщину батько переїхав після служби в армії в пошуках роботи. Працював там бригадиром шахтопрохідницької бригади. А після повернення в ці краї ми оселилися в Калуші.
- Здібності до точних наук виявилися у Вас під час навчання у школі?
- Так, школярем виграв районну олімпіаду з фізики і мав потрапити на обласну. Але мене відправили в табір «Молода гвардія» ? і участь в обласній олімпіаді якось не відбулася.
У тому ж ранньому віці захопився й поезією. І треба сказати, вона зіграла зі мною злий жарт. Після закінчення Калуської середньої школи №5 поступав до Львівського університету й на вступному екзамені з української мови та літератури написав твір віршами. Комісія цього не оцінила. У рецензії зазначили, що від мене вимагалося знання літератури, а не вміння віршувати – і поставили трійку. Довелося на рік забути про вищу освіту та піти працювати слюсарем другого розряду металоконструкційних робіт Калуського спецуправління механізації будівництва комбінату «Івано-Франківськпромбуд». Зате наступного року я став студентом механіко-математичного факультету Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка за спеціальністю «Механіка».
- Відтоді Ви зробили блискучу кар’єру. Стали провідним фахівцем у своїй галузі, маєте багато нагород та відзнак за професійну діяльність. І от отримали першу літературну премію. А як тоді відбулося повернення до поезії?
- Вона жила в мені завжди, я потроху писав і десь коли мені було під сорок років, захотілося її оприлюднити. І я подумав: а чому б і ні? У 2000 році вийшла перша моя поетична книжка «Тірас». Відтоді раз на п’ять-шість років виходить нова.
- А як Ви пишете і коли?
- Вірш як твір пишеться одразу, від початку і до кінця. Але він має визріти у підсвідомості, з ним треба походити, пожити, і цей внутрішній процес непомітний для оточуючих. Але я відчуваю, як він в мені зріє і формується...
- Ви романтик в поезії чи реаліст?
- Романтик. Суцільний романтик, рафінований і безнадійний.
- Можете порівняти отримання премій у таких діаметральних сферах людського буття як наука і література?
- Можу, це відчуття можна назвати двокриллям. Мені згадувалося отримання Державної премії України в галузі науки і техніки, яку вручав мені директор Національного інституту стратегічних досліджень Володимир Горбулін у присутності президента НАН України Бориса Патона. І вручення цієї Стефаниківської премії теж відбулося дуже душевно, на території ПНУ біля пам’ятника Василю Стефанику, і ця літературна нагорода мене також тішить.
- Як Ви пишете вірші, ми вже дізналися. А тепер розкажіть, як робляться наукові відкриття, бо ж це щось таке, що існувало завжди, але його не бачили і не звертали на нього увагу. А потім приходить хтось і каже: дивіться, є оце й воно відбувається так і так. От, до прикладу ви отримали Срібну медаль імені П.Л. Капіци за відкриття в геомеханіці. В чому його суть?
- Моє відкриття стосується зміни напруженого стану масиву гірських порід при бурінні глибоких свердловин. Але щоб його пояснити, то замість порід уявимо собі дошку. Припустимо ми взяли дошку, трохи її зігнули ? і в ній виникло якесь напруження. І коли будемо зверху в ній свердлити отвір, то процес це відбуватиметься швидше, ніж у не зігнутій дошці. Бо допомагають напруження, що виникли в дошці від згинання.
Ось приблизно такою є аналогія з тим випадком буріння гірської породи, який розглядався у відкритті. А далі залишилось описати процес аналітично, з’ясувати ступінь впливу глибини свердловини і густини бурового розчину на зміну складових потенціальної енергії присвердловинних породних товщ.
- А що, на Вашу думку, є спільного між наукою й поезією?
- Відповім віршем Do (від слова Dominus – Господь) з книжки «Матерія». Ох, вже ці фізики!// Замість будівництва храмів// во славу Господню// будують колайдери// во славу людського розуму.// Тонку налаштованість природи// пояснюють не задумом Божим,// а конденсацією поля Гіґґса.// Кажуть, що для народження Світу// досить розпеченої порожнечі.// З неї, обов’язково парами,// вигулькують віртуальні частинки.// Якщо одну з них «заховати»// (наприклад, в чорну діру),// то інша матеріалізується// і стає «цеглинкою» світобудови.// І хоча в цих єретиків// запитань більше, як відповідей, –// вони не сумують.// Твердять, що брак розуміння// свідчить не про існування Бога,// а тільки про брак розуміння.// Але навіть оці тверді мужі// завжди тужитимуть за богами,// бо хтось має їх утішати в горі,// відводити хвороби// і дарувати надію.
- Розкажіть про Вашу діяльність як голови обласного осередку НТШ – громадської академії наук, яка покликана спрямовувати науковий потенціал на розвиток української науки?
- Вона мене гріє. Я четвертий голова осередку і очолюю його з листопада 2007 року. Першим його головою і засновником був професор Роман Яремійчук і на початку осередок налічував декілька десятків членів. Сьогодні наша організація об’єднує понад 150 науковців, і серед них – близько сотні професорів і докторів наук. І ми працюємо. Маємо 14 комісій, видаємо «Прикарпатський вісник НТШ» у трьох серіях, де публікуємо авторів з України і з-за кордону. Головним редактором серії «Слово» є завідувач кафедри української літератури ПНУ Степан Хороб, а серії «Пульс» – проректор з наукової роботи Медуніверситету Ігор Вакалюк. Я ж редагую серію «Число», фахову в царині фізико-математичних і технічних наук. Також щороку проводимо Шевченківські конференції, у рамках яких читається біля 200 доповідей.
На початку січня 2015 року за сприяння нашого обласного осередку до 170-річчя з дня народження видатного українського вченого Івана Пулюя урочисто відкрили його погруддя роботи київського скульптора Миколи Обезюка. Місце для пам’ятника ми вибрали дуже знакове – перед корпусом одного з факультетів інституту нафти і газу на вулиці, названій іменем ученого.
Я переконаний, що за науковим потенціалом наша область в Україні десь входить в десятку, але треба мати на увазі, що, наприклад, у Києві наука має більше династійний характер і молоді вчені легше вписуються у науковий світ. А тут такі процеси відбуваються важче. І треба зізнатися, що нас неохоче залучають до суспільних процесів, думка науковців тепер мало кого цікавить ? і це погана тенденція.
- Знаю, що дуже активно проводите вільний час і у вас багато захоплень. Які найулюбленіші хобі, окрім поезії?
- Гірський туризм, плавання на катамаранах і так звані «подорожі на колесах. Маємо своє постійне товариство і разом відвідали багато знакових місць України. Стосовно гір, то я побував на Кавказі, у Криму, у Карпатах. Тут, у наших горах, мене приваблюють незвідані маршрути, букові праліси, дохристиянські святилища, речі, які існують поза наукою і вона їх не визнає, а мені вони цікаві.
- Може, Ви шукаєте початок початків?
- І це теж, бо християнство існує дві тисячі років, а наука всього-навсього – якихось чотириста й дуже хотілося б, зокрема, щоб усі символи з цих знайдених карпатських святилищ були розшифровані. Хочеться зрозуміти первісну людську свідомість і глянути на світ з її позиції. Також у цих мандрах зустрічаємося з місцевими мешканцями, слухаємо їхні оповідки, легенди, а потім я їх інтерпретую у своїх віршах.
- У Карпатах вже все сходжено вздовж і впоперек? Чи ще є неходжені стежки?
- Насправді таких дуже багато. Зазвичай ми намагаємося ходити маркованими маршрутами. Але я вже зо два роки маю забаганку, щоб ми собі з товаришем розробили маршрут дійсно неходженими місцями.
- Ваша дружина – пані Наталія ? Вас підтримує і розуміє?
- Звичайно, завжди й у всьому. А оскільки вона не ходить зі мною горами й не сплавляється річками, то саме для неї вигадав «подорожі на колесах», під час яких об’їздили пів України. Ми разом уже 36 років, виростили двох синів ? Назара та Анатолія, маємо двох онучок ? Настю та Іринку. Назар воював добровольцем в «Азові» у 2015-2016 роках, воює й зараз. Анатолій волонтерить і теж готовий знову піти захищати рідну землю.
Марія Микицей Газета "Вперед"
