Єзупільська селищна рада
Івано-Франківська область, Івано-Франківський район
gov.ua місцеве самоврядування України
  Пошук

Соціально-економічне і культурно-освітнє життя села Побережжя в 1919-1939 роках.

Дата: 20.02.2022 12:19
Кількість переглядів: 70

У 1975 р. французький історик Е. Ле Руа Ладюрі прикладом своєї монографії «Монтайю, окситанське село (1294-1324)» яскраво проілюстрував, що глибоко і прискіпливо досліджена історія одного населеного пункту може стати ключем до розуміння специфіки життя цілого регіону в певну епоху. Власне в цьому й полягає значущість історичного краєзнавства, яке через конкретні локальні прояви окремих явищ і процесів дає змогу зробити висновки про загальні тенденції, притаманні країні, складовою якої є досліджувана територія, в минулому.

З такої точки зору стає цікавим вивчення історії села Побережжя (Тисменицький р-н, Івано-Франківська обл.) у міжвоєнний період, на прикладі якої можна з’ясувати факти, характерні для всієї сільської місцевості Східної Галичини в умовах польської окупації. Актуальність зазначеної проблеми зростає з огляду на те, що й досі не здійснено комплексного монографічного дослідження, присвяченого історії згаданого населеного пункту. Тому дана стаття, метою якої є вивчення особливостей культурно-освітнього і соціально-економічного життя мешканців села Побережжя у 1919-1939 рр., може стати в нагоді майбутнім укладачам відповідного літопису.

Будь-яке історичне дослідження повинне розпочинатися із детального вивчення джерел. У випадку Побережжя це завдання вагомо спрощує наукова розвідка авторського колективу Івано-Франківського національного технічного університету Нафти і Газу академіка Крижанівського Є. І., проф. Мойсишина В. М., Руско Н. М., яка простежує джерельну базу основних етапів політичного, соціально-економічного і культурного життя населеного пункту, розглядаючи як археологічні знахідки на територіі? села, так і основні писемні пам’ятки про нього. Зокрема при вивченні міжвоєнного періоду автори радять спиратися на шематизми Станиславівської греко-католицької єпархії  та «Ksiege adresowa Polski».

Один з авторів згаданої праці, В. Мойсишин, вже одноосібно проаналізував діяльність місцевих осередків українських культурно-громадських товариств, які функціонували у Побережжі в другій половині ХІХ – першій третині ХХ ст. Цю працю, в свою чергу, доповнює стаття Г. Лончиної, присвячена історії сільських читалень товариства «Просвіта». Цікаво, що під час її написання автор використовувала виключно усні джерела – розповіді старожилів. Однак для відображення повної картини культурного і соціального життя села Побережжя в міжвоєнний період згаданих наукових робіт недостатньо, оскільки вони не враховують громадської активності представників національних меншин і практично зовсім не відображають освітні та соціально-економічні аспекти.

Зважаючи на перелічені вище «білі плями» в історіописанні села і відповідно до мети даної статті формулюємо наступні завдання: висвітлити соціальні умови, в яких проживало населення Побережжя протягом міжвоєнного періоду; з’ясувати основні вектори його економічної діяльності; проаналізувати стан освіти в селі і її вплив на культурне життя; розширити відомості про громадські організації та товариства, які існували тут в період з 1919 по 1939 рр.

Поразка українських національно-визвольних змагань на західно-українських землях спровокувала повну окупацію Польщею території Східної Галичини вже до середини липня 1919р. Дозвіл на такі дії Найвища Рада Паризької мирної конференції надала ще 25 червня 1919 р., щоправда, визначивши їх тимчасовими. Натомість поляки, які, за словами В.Виздрика, вважали цю землю своєю, про будь-яку автономію краю не бажали й чути, тому відразу ж заходилися впроваджувати тут власну централізовану адміністрацію. Польські політики абсолютно нехтували прагнення місцевого українського населення і його право на самовизначення, що породжувало впродовж всього міжвоєнного періоду певну напруженість у взаєминах між суспільством і владою. Це взаємне несприйняття було помітне практично в усіх сферах життя політичного, соціального, економічного та культурно-освітнього в містах, містечках і селах Західної України, у тому числі й в Побережжі. При цьому особистісні відносини між односельцями, які відносилися до різних національностей, були добросусідськими. Взаємна недовіра, часом і ворожнеча поширювалися не по горизонталі, а по вертикалі.

Прикладом такої вертикальноії ненависті стало жорстоке вбивство навесні 1920 р. польськими жандармами поблизу Єзуполя двох побережан Івана Біляна і Стаха Матія, які свого часу були стрільцями Української Галицької Армії. Винних у злочині покарано не було. Натомість підозрюваних у розстрілі польського військового патруля з 18-го піхотного полку, цілком ймовірно здйсненого вояками Гуцульського куреня УГА в червні 1919 р., під час українсько-польської віийни, на березі Дністра біля Побережжя, державна поліція розшукувала ще у 1937 р. 

Зі статистичних матеріалів Другої Речі Посполитої довідуємося, що село Побережжя протягом міжвоєнного періоду входило до складу Станиславівського повіту однойменного воєводства. Спершу воно разом із присілком Бранівка складали осібну сільську ґміну. Але вже з 1 січня 1934 р., внаслідок реформи місцевого самоврядування, ухваленої в 1933 р., Побережжя, Козина, Ганнусівка, Пітрич і Сілець увійшли до нової ґміни із центром в Єзуполі. Це утворення чимось нагадувало сучасні об’єднані територіальні громади.

За даними перепису 1921 р. в селі знаходився 481 житловий будийнок і проживало 2157 осіб. Цікаво, що дані одного перепису в різних виданнях суттєво різняться між собою. «Skorowidz miejscowosci Rzeczypospolitej Polskiej» містить інформацію про 442 будинки і 2074 мешканців. Насамперед в очі кидаються надто малі показники щодо присілку Бранівка – 2 будинки і 5 осіб, що свідчать про очевидну помилку укладачів довідника. Згідно даних шематизму Станиславівської єпархії на території Бранівки у 1930 р. проживало 628 осіб греко- католицького визнання, без врахування іновірців. Така кількість осіб не могла заселитися і розбудуватися протягом неповного десятиліття так, щоб це залишилося непомітним для офіційної документації. Тим часом в архівних документах нема жодних відомостей про ведення колонізаційної діяльності в таких масштабах. Тим більше, що в тому ж 1930 р. у Побережжі мешкало 1880 греко-католиків, а загалом в ґміні проживало ще 93 римо-католики і 80 іудеїв. Шляхом нескладних математичних підрахунків отримуємо відомості про 2681 мешканця села станом на 1930-й рік. Тобто у порівнянні з 1921 р. кількість мешканців села зросла на 524 особи. Ці цифри знаходять своє логічне пояснення як в природному прирості населення в часі міжвоєнного спокою та міграційних процесах, так і в ігноруванні деякими селянами перепису 1921 р., до якого їх закликали українські політики і, врешті, здоровий глузд. Пам'ять про побори чоловіків до війська і численні реквізиції майна на потреби армії лякала селян, змушуючи їх всілякими способами уникати занесення даних про себе в офіційні папери.

В наступні десятиліття кількість жителів залишалася більш-менш сталою і в 1938 р. становила 2684 особи. Тут далися взнаки спад народжуваності і еміграція мешканців. До прикладу, наприкінці 1938 р. в селі залишилося тільки 20 євреїв з 80, решта емігрувало в передчутті близької воєнної трагедії, або ж не витримавши конкуренції зі зростаючими потугами українськоії кооперації. Трохи інші дані знаходимо у В. Кубійовича, якиий станом на 1 січня 1939 р. нарахував у Побе- режжі 2500 мешканців, серед яких історик виділяє 2350 українців, 30 євреїв, 20 поляків і 100 так званих «латинників» – віруючих римо- католицької церкви, які в побуті спілкувалися українською мовою. Проблема самоідентифікації останніх як поляків чи українців залишається невизначеною і, на думку О. Павлишина, потребує ґрунтвніших студій. Не варто відкидати також можливості проживання в селі й поляків, що відносилися до греко-католицького обряду. Попри це, на основі аналізу навіть таких недосконалих джерел, як польські переписи населення та шематизми греко-католицької єпархії, можна стверджувати, що серед мешканців Побережжя переважали українці. Цей фактор мав визначальний вплив на перебіг соціально-економічного і культурно-освітнього життя в селі протягом 1919-1939 рр.

Соціально-економічне становище Побережжя міжвоєнного періоду в цілому було типовим для середньостатистичного галицького села. Важко не погодитися із тезою Н. Коростіль, яка стверджує, що в цей час «Східна Галичина залишалася переважно аграрним соціумом із незначним накопиченням капіталу, слабо розвинутою торгівлею, низьким рівнем урбанізації, надлишком робочої сили». Свої висновки дослідниця обґрунтовує аналізом того ж таки перепису населення за 1921 р., з якого випливає, що 76,3 % населення Західної України працювало у сільськогосподарській сфері в той час, коли частка задіяних в промисловості, ремеслі, торгівлі чи транспортній галузі складала всього 15,7 %. Решту 8 % складали державні службовці, медики, представники інтелектуальної праці, духовенство тощо. Іншою особливістю регіону, про яку згадує Н. Коростіль, був надмір малоземельних і безземельних селян: на початку 1920-х рр. на західноукраїнських землях існувало 48,4 % так званих «карликових» господарств (до 2 га), а ще 32,6 % належали до дрібних (не більше 3-5 га).

Земельний фонд села Побережжя в 1919–1939 рр. поділявся між поміщицьким землеволодінням, сільською громадою, церквою і, власне, селянами. У 1920-х рр. двірським маєтком в понад 300 га у Побережжі володів граф Владислав Дзєдушицький, відомий польський політичний діяч і засновник розплідника арабських скакунів у Єзуполі . Формально поміщицею у цьому селі вважалася його дружина Єва. Парафії греко-католицького храму Воскресіння Христового, в якості дотації для пароха, у 1925 р. належало більше 30 га поля і городу, майже 9 га лук, 5,5 га пасовища і 7 га лісу. Селянські земельні наділи були набагато скромнішими: в середньому 2-3 морги поля (1 морг = 0,56 га) на сім’ю з 4-5 осіб . В загальному користуванні громади було 8 пасовиськ, 3 з яких були для платного випасу худоби. За рахунок цього з’являлися кошти для різноманітних громадських потреб. Громаді також належали деякі луки і частина лісу.

Дещо покращила ситуацію малоземельного селянства аграрна політика влади Другої Речі Посполитої. В міжвоєнний час сейм ухвалив цілий ряд законів, які визначали порядок перерозподілу земельних володінь – парцеляції. М. Гладун припускає, що польський уряд приділяв значну увагу парцеляціі?, оскільки за і?і? допомогою вирішував проблеми як земельного голоду селян, так і безпорадності великих землевласників, які не могли самостійно відновити зруйновані війною фільварки. Окрім благих намірів влада переслідувала і цілком практичний інтерес – збільшити свою присутність в окупованому краю шляхом його колонізацї польськими селянами, яким надавалися пільги і кредити на купівлю парцелів. Економічно слабші українські організації не могли конкурувати з державою і допомагати власному селянству, що провокувало нову хвилю еміграції.

Парцеляція і трудова міграція в селі Побережжя мала своії особливості, про які згадує у мемуарах Т. Мацьків:

«До того, що побережани не емігрували для сталого проживання, причинилось у великій мірі теж марнотратне господарювання ґр. Войтіха Дідушицького між двома війнами. Той нащадок спольщеного українського роду Дідухів любив гу- лянки і прогуляв дослівно весь величезний маєток, який одідичив по батькові»

Станом на 1 квітня 1933 р. Владислав Дзєдушицький мав заборгованість через несплату державних податків у розмірі 9849 злотих і 28 грош.

Ще більш вражаючою була сума боргу Єви Дзєдушицької перед Земським Кредитним Товариством у Львові – 13650 американських доларів. Борги змусили подружжя вдатися до парцеляції орних земель у Побережжі.

Ціна за парцель (0,57 га) була доволі високою – 1000 злотих, тож селяни, як правило, скуповували невеликі земельні ділянки від 1⁄2 до 2 моргів [13, арк. 8-10]. Кошти для купівлі землі місцеві мешканці здобу- вали в тимчасовіи? трудовіи? еміграціі?, вирушаючи у Німеччину чи краі?- ни Америки. В. Дзєдушицькии?, використовуючи власні зв’язки у воє- водському управлінні, радо сприяв корінним жителям в купівлі земель, оскільки вони платили більше, ніж польські переселенці. Заробити гро- ші можна було и? працюючи в поміщицькому фільварку. Навіть після продажу частини земель у 1935 р. Дзєдушицькі продовжували володіти чималим маи?ном у Побережжі: 98 га орних земель, 125 га лісу, по 16 га лук і пасовиськ та 9 га земельних неужитків [32, с. 11; 9, арк. 14].

У своі?х господарствах селяни вирощували пшеницю і жито, які можна було вигідно продати, а також ячмінь, гречку, овес, просо та городину для власних потреб. З технічних культур культивували льон і коноплі для виготовлення полотна. [32, с. 12]. Заи?малися тваринництвом. За даними перепису 1921 р. у власності побережан перебувало 647 голів великоі? рогатоі? худоби, 361 кінь, 161 свиня і 12 овець [48, s. 82]. Коні використовувалися для обробітку землі, а продукти тваринництва, як і птахівництва, здебільшого продавалися.

Розвивалась в Побережжі і своєрідна промисловість. Вона складалася з невеликих підприємств кустарного типу, пов’язаних з перероб- кою сільськогосподарськоі? сировини і місцевих природних матеріалів. У 1920 р. Арон і Леон Лесінги відбудували знищении? під час Першоі? світовоі? віи?ни водянии? млин, до якого звозили збіжжя з усієі? околиці [12, арк. 2]. Глинисті береги Дністра і вапнякові скелі понад гирлом Би- стриці використовувалися для виробництва різноманітних будівельних матеріалів, тож в селі діяло сімеи?не підприємство М. Тихонюка з виго- товлення покрівельноі? черепиці. У 1930-х рр. в Побережжі містилася фабрика виробів з гіпсу, на якіи? працювало 12 робітників. Були в селі и? своі? дрібні ремісники: шевці, столярі, колісники, кравець і коваль [46, s. 1546; 22, арк. 25]. Протягом 1920-х рр. декілька заможних господарів заклали в селі приватні молочарні. Першим молочарню відкрив Гринь Лещишин в 1924 р. И?ому належало 20 корів, які продукували 12000 літ- рів молока із трьохвідсотковим вмістом жирів на рік. Наступного року з’явилася молочарня Дмитра Вовка, яка давала 6475 літрів молока від 15 корів. У 1927 р. власну молочарню, повністю ідентичну параметрам за- кладу Лещишина, заклав Олекса Королик [8, арк. 2-3; 7, арк. 34 зв].

Однак заможних селян, здатних успішно вести власнии? бізнес в умовах ринкових відносин, у Побережжі в 1919-1939 рр. не було багато. Переважніи? більшості місцевих мешканців, заи?нятих в сільському гос- подарстві, зароблених коштів заледве вистачало для існування, а ще ж треба було платити нестерпні податки. Порятунком в ціи? ситуаціі? не тільки для селян Побережжя, а и? усієі? Східноі? Галичини став украі?нсь- кии? кооперативнии? рух.

Справжнім лідером соціально-економічних і культурно-просвітніх ініціатив у Побережжі був місцевии? греко-католицькии? священик о. Олексіи? Шараневич, якии? став парохом села у 1922 р. [25, арк. 167]. Проукраі?нські погляди і соціальна активність отця не залишилися не- поміченими польською владою. Священик постіи?но перебував у полі зору поліціі?, яка підозрювала и?ого у зв'язках з нелегальною Украі?нсь- кою Віи?ськовою Організацією, а пізніше – з Організацією Украі?нських Націоналістів, тож не дивно, що час від часу в домі священика відбува- лися обшуки [17, арк. 106; 39, с. 3]. Саме О. Шараневичу завдячує своі?м повоєнним відновленням поберезька філія товариства «Сільськии? Гос- подар», установчі збори якоі? відбулися 16 травня 1929 р. Першими чле- нами «Сільського Господаря», окрім О. Шараневича стали ще 9 селян з активною громадською позицією: Василь Куш, Михаи?ло Лещишин, Дмитро і Микола Вовки, Стах Білян, Семен Мороз, Михаи?ло Качан, Ва- силь Пуи?да, Олекса Королик [5, арк. 350].

Напрямки діяльності товариства були доволі широкими. И?ого активісти проводили своєрідні тренінги для селян, навчаючи ефективних способів ведення господарства. Певнии? час при товаристві навіть діяла власна молочарня, завдяки зусиллям и?ого багатолітнього голови О. Королика. Але основна функція «Сільського Господаря» полягала у наданні в оренду необхідних сільськогосподарських знарядь і техніки членам товариства та простим селянам за прии?нятними для них цінами. Станом на 1934 р. було вже 40 осіб, які платили членські внески .

Ще одним успішним кооперативним проектом, зреалізованим в Побережжі за ініціативи того ж таки О. Шараневича, стала Раи?онова кооперативна молочарня «Маслосоюзу», закладена 19 червня 1929 р. У 1930-х рр. вона налічувала 200 членів, які здавали молоко корів за вигі- дними цінами. Поберезька кооперація постачала молочні продукти до Повітового союзу молочарень в Станиславові і, навіть, до головного шта- бу «Маслосоюзу» у Львові. Деякі продукти продавалися не тільки на те- риторіі? Галичини і Польщі, а за кордоном [17, арк. 105-106; 32, с. 18-19].

Позитивну динаміку розвитку економічних відносин в Побережжі між двома світовими віи?нами прекрасно ілюструє тои? факт, що в селі співіснувало одразу дві ощадно-позичкові каси – «Взаємна Поміч» і «Каса Стефчика». Своєрідна конкуренція між ними спрощувала для се- лян процедуру отримання дешевих кредитів, а також практично повніс- тю виключала можливість визиску місцевого населення лихварями. Бі- льше того, «Каса Стефчика», яка задумувалася як спосіб узалежнити украі?нських селян від польського впливу, завдяки зусиллям свого голо- ви О. Шараневича стала справжнім оплотом украі?нськості у Побережжі. З часу і?і? заснування в 1923 р. і до 1933 р. каса розрослася до 374 членів, усі без винятку були украі?нцями і прихильниками Украі?нського Націо- нально-Демократичного Об’єднання [21, арк. 25].

Що ж до «Взаємноі? помочі», то вона в Побережжі прои?шла шлях від суто кредитного кооперативу до споживчоі? спілки. Товариство доб- ре себе зарекомендувало у довоєннии? період, тож у 1927 р., з ініціативи господарів Стефана Запухляка і Василя Кокорудза, відновило свою дія- льність. У 1934 р. воно вже налічувало 290 членів, об’єднуючи кілька кооперативних магазинів, створених на противагу євреи?ським крамни- цям [17, арк. 107]. Цеи? факт не влаштовував ні конкурентів, які писали доноси, ні польську владу, яка боялася посилення украі?нського коопе- ративного руху, тому торгівельні точки спілки піддавалися численним перевіркам. Одна з таких ревізіи? у 1935 р. так нічого и? не виявила [11, арк. 121]. Т. Мацьків пригадує, що споживчии? кооператив розбудував у Побережжі 11 своі?х крамниць і зовсім витіснив євреи?ську торгівлю з села [32, с. 19]. Але все ж з 1936 р. «Власна Поміч» у Побережжі стала занепадати через те, що і?і? керівництво стало засновником місцевого осередку євангелістів. У товаристві залишилося всього 20 членів, решта селян пере- и?шла до «Каси Стефчика» чи інших споживчих кооперативів [11, арк. 123].

Після окупаціі? Східноі? Галичини в 1919 р. влада Другоі? Речі Поспо- литоі? розгорнула широкомасштабну політику асиміляціі? місцевого украі?- нського населення, оголосивши польську мову державною і реформуючи галузь освіти відповідно до своі?х потреб. З 1924 р. основним типом шкіл стають двомовні, або ж утраквістичні школи. На практиці це означало, що навчання маи?же всіх основних шкільних предметів велося польською мовою, за винятком хіба що уроків украі?нськоі? мови і релігіі?. Відверто дискримінаціи?на політика влади несла в собі загрозу не тільки соціально- економічному, а и? культурно-освітньому розвитку украі?нців [37, c. 26- 27]. Приклад села Побережжя демонструє, що чимала частка украі?нсько- го селянства, очолюваного місцевими національно свідомими лідерами, не тільки усвідомлювала цю загрозу, а и? пробувала і?и? протистояти через утворення громадських культурно-просвітницьких організаціи?.

Гостро турбувало селян Побережжя питання освіти і?хніх дітеи?. По закінченню віи?ни і до 1925 р. в селі діяла спершу двокласна, а пізніше чотирьохкласна школа з украі?нською мовою викладання. Але з вересня 1925 р. у відповідності до польського законодавства школа стала утрак- вістичною, оскільки на підтримку державноі? мови висловилися опікуни 30 дітеи? проти 125 прихильників навчання украі?нською. Перехід мав відбутися швидше, але у 1924 р. місцевіи? шкільніи? раді вдалося виграти трохи часу через брак коштів на утримання польського класу [42, c. 65; 23, арк. 30; 24, арк. 10-12]. Боротьба за можливість здобувати знання рі- дною мовою в Побережжі велася практично до 1939 р. Від 10 травня 1931 р. вона набула більш організованих форм, оскільки в цеи? день у Побережжі заснували філію знаного на західноукраі?нських землях това- риства «Рідна Школа», першим очільником якоі? став Василь Кокорудз [4, арк. 86; 34, с. 243].

У 1932 р. члени поберезькоі? «Рідноі? Школи» провели черговии? збір заяв про переведення школи на украі?нську мову, отримавши підпи- си від 209 батьків 304 дітеи? шкільного віку. Однак Повітова Шкільна Рада відхилила заяву про скасування утраквізму, вмотивувавши відмову розпорядженням президента Речі Посполитоі? від 29 листопада 1930 р., згідно з яким мову навчання дозволялося змінити не швидше, аніж че- рез 7 років з часу останнього рішення з приводу мови. Для Побережжя Кураторіум Львівського шкільного округу прии?няв таке рішення у 1928 р., коли школа стала шестикласною. Тому ліквідація утраквізму могла відбутися лише в 1935/36 навчальному році [23, арк. 42, 48]. Однак ви- конувати вимоги громади влада не збиралася зовсім, оскільки планувала до кінця 1930-х рр. повністю перевести школи на польську мову. Зневі- рившись у вирішенні проблемного питання мирним шляхом, в ніч на 1 вересня 1936 р. кілька членів «Рідноі? Школи» поквиталися з системою, вибивши шибки у вікнах директора школи в Побережжі Міхала Смєшкєвіча і вчительки Яніни Мощиньськоі?, наи?більш запеклих прихильників шкільноі? асиміляціі? [16, арк. 1]. «Рідна Школа» опікувалася і дошкільною освітою. У 1936 р. в селі запрацював дитячии? садок, розра- ховании? на 40 дітеи?, під керівництвом Маріі? Гриньків [14, арк. 146].

Вагоме місце в культурно-просвітньому житті селян Побережжя між двома світовими віи?нами заи?мало товариство «Просвіта». Як свід- чить Т.Мацьків, «Не дивно, бо в ніи? працювали: згадувании? вже о. О. Шараневич, місцеві вчителі-украі?нці, місцеві студенти університету, а навіть гімназіи?ні учні» [32, с. 18]. Цікаво, що більш активними в культур- ному житті були мешканці присілку Бранівка, де зусиллями священика «Просвіта» відновила свою діяльність вже 8 липня 1924 р. В самому По- бережжі філія товариства виникла на рік пізніше, у 1925 р., але до 1933 р. налічувала вже 129 членів [3, арк. 34; 18, арк. 210]. У 1927 р. в Бранівці було збудовано новии? будинок «Просвіти» з театральною залою і коопе- ративною крамницею, якии? швидко став осередком культурного життя села [41, с. 3]. Розглядати більш детально діяльність поберезьких філіи? «Просвіти» у даніи? статті, на мою думку, не потрібно, оскільки ціи? про- блемі присвячені наукові розвідки В. Мои?сишина та Г. Лончиноі? [34, 31].

В міжвоєннии? період у Побережжі діяли популярні серед молоді Східноі? Галичини спортивні товариства. 21 січня 1927 р. в селі відбули- ся установчі збори руханкового протипожежного товариства «Луг», яке очолив Василь Пуи?да [34, с. 242-243]. У 1932 р. Побережжя збагатилося ще и? патріотичним тіловиховним товариством «Сокіл» [31, с. 246]. Членство в цих товариствах сприяло не тільки розвитку тіла и? духу, а и? соціальноі? та національноі? комунікаціі? між молоддю різних місцевостеи? під час з’і?здів, змагань та фестивалів сокільського і лугового рухів. Так, на окружному сокольському святі, що відбувалося в Побережжі 7 серп- ня 1932 р., були присутні маи?же 5000 осіб. Безпосередню участь у фес- тивалі взяло 150 членів «Сокола» (як чоловіків, так і жінок) з Побереж- жя, а також «соколи» та «сокілки» з Єзуполя, Маріямполя, Тязева, Гану- сівки, Сільця, Ямниці, Стриганців і сокільськии? хор з Блюдник [40, с. 3].

Польськии? уряд чудово розумів, що діяльність украі?нських куль- турно-просвітницьких товариств загрожує и?ого державніи? політиці що- до національних меншин, а тому відшукував різноманітні приводи для ліквідаціі? тих чи інших осередків. Натомість польські патріотичні това- риства отримували широку підтримку влади. Одним з таких був «Союз Польських Стрільців», місцевии? відділ якого заклали у Побережжі 26 червня 1932 р. Еміль Шаєр і Юзеф Васович. Товариство, членами якого було 20 осіб, мало яскраво виражении? парамілітарнии? характер, прово- дило віи?ськові вишколи і повністю схвалювало державну політику [20, арк. 38]. Фактів, які б свідчили на користь існування у 1919-1939 рр. в Побережжі яких-небудь євреи?ських культурно-просвітніх чи соціально- економічних організаціи?, віднаи?ти не вдалося. Вочевидь, центром куль- турного життя євреі?в виступав осередок ґміни в Єзуполі [6, арк. 59].

 

Підсумовуючи викладении? вище матеріал, варто зазначити, що со- ціально-економічне і культурно-освітнє життя Побережжя в 1919-1939 рр. мало як загальні для всієі? Східноі? Галичини риси, так і певні локаль- ні особливості. Хоча місцеві селяни теж страждали від малоземелля, по- датків і трудовоі? еміграціі?, особисті якості власника поберезького маєт- ку дозволяли і?м відносно легко набувати земельні парцелі навіть в умо- вах жорсткоі? полонізаціі? краю. Розвиненість сільськоі? коопераціі?, кіль- кість спілок та масовість членства в них свідчать про розуміння побе- режанами принципів економічноі? стратегіі? і планування. Згуртованість в соціально-побутовому вимірі, завдяки лідерським якостям окремих ме- шканців, переносилася і на культурно-освітню сферу. Вона втілилася у заснуванні товариств «Рідна Школа», «Просвіта», «Сокіл» та «Луг», ос- новним завданням яких була боротьба з державною асиміляцією та збе- реження таким чином національноі? самобутності і автентичного облич- чя села. Зазначена мета досягалася через навчання і виховання молод- шого покоління в дусі украі?нських традиціи?.

Є. І. Крижанівськии?, Р. Б. Пуи?да

Івано-Франківськии? національнии? технічнии? університет нафти і газу; Івано-Франківськ, вул. Карпатська, 15;
e-mail: rector@nung.edu.ua; e-mail: Puyda@ukr.net

 

Література

1. Виздрик В.С., 2014. "Встановлення польської адміністрації в Галичині на початку 20-х років ХХ століття", Грані. Науково-теоретичний альманах, No 8 (112), с. 157–163.

2. Гладун М.Ю., 2014. "Проведення парцеляції в Східній Галичині міжвоєнного періоду", Вісник Львівської комерційної академії, Серія: Гуманітарні науки, Вип. 12, с.161–170.

3. "Державний архів Івано-Франківської області".  
26. Коростіль Н.Ж., 2008. "Економічна та соціокультурна сфера українського села у Східній Галичині (1919-1939 рр.)" : Автореферат дис.канд. іст.наук: 07.00.02, Ужгород: Ужгородський національний університет, 25 с.

27. Коростіль Н., 2007. "Соціальне становище українських аграріїв Східної Галичини у 20-30-ті рр. ХХ ст.", Проблеми історії України: факти,судження, пошуки, Вип. 16 (2), с. 44-51.
28. Крижанівський Є.І., Мойсишин В.М., Руско Н.М., 2016. "Про архео
логічні дані та писемні джерела з історії села Побережжя", Прикарпатський вісник НТШ. Думка, No 3 (35), с. 226-243.
29. Кубійович В., 1983. "Етнічні групи південнозахідної України (Гали-

чини) на 1.1.1939. Національна статистика Галичини", Вісбаден, 207 с.

30. Ле Руа Ладюри Э., 2001. "Монтайю, окситанская деревня (1294- 1324)",  Перевод с французкого В.А. Бабинцев, Я.Ю. Старцев, Екатеринбург: Издательство Уральского университета, 544 с.
31. Лончина Г.Я., 2017. "З історії товариства «Просвіта» села Побереж
жя", Прикарпатський вісник НТШ. Думка, No 5-6 (41-42), с. 245-255.

32. Мацьків Т., 1963. "З-над Дністра на канадські прерії. Мій життєвиий шлях", Едмонтон: Українські Вісті, 207 с.
33. Мегас О., 1920. ‘Траґедія Галицькоі? Украі?ни: матеріяли про польську

інвазію, польські варварства і польську окупацію Східноі? Галичини за

кроваві роки: 1918, 1919 і 1920’, Вінніпег: Канадии?ськии? Фармер, 253 с.

34. Мои?сишин В.М., 2017. ‘Осередки культурно-громадських товариств, що діяли в Побережжі до вересня 1939 року’, Прикарпатськии? вісник НТШ. Думка, No 5-6 (41-42), с. 238-244.
35.Павлишин О., 2014. ‘Дилема ідентичности, або історія про те, як

«латинники» (не) стали украі?нцями/поляками (Галичина, середина

ХІХ – перша половина ХХ ст.)’, Украі?на Модерна, Ч. 21, с. 179-218.
36. Павлюк О.В., 1997. ‘Радянофільство Є.Петрушевича: переконання чи

вимушеність?’, Украі?нськии? історичнии? журнал, No 3, с. 109-118.
37. Панфілова Т.О., 2014. ‘Культурно-просвітні та молодіжно-спортивні това- риства и? організаціі? Західноі? Украі?ни (20-30-і роки ХХ століття)’, Науковии?

вісник Ужгородського університету, серія «Історія», Вип. 2 (33), с. 26-34.
38. ‘Польська кольонізація Східноі? Галичини’, 1921, Відень: Адрія, 25 с. 39. ‘Ревізіі?’, 1928, Діло, 2 жовтня, с. 3.
40. ‘Сокільські свята’, 1932, Діло, 4 вересня, с. 3.
41. Харитон В., 1993. ‘До 125-річчя Просвіти’, Вперед, 4 грудня, с. 3.
42. ‘Шематизм всего клира греко-католицкоі? Епархіі? Станиславівскоі? на рік

Божии? 1925’, 1925, Станиславів: Накладом клира Епархіяльного, 325 с.
43. ‘Шематизм всего клира греко-католицкоі? Епархіі? Станиславівскоі? на рік

Божии? 1930’, 1930, Станиславів: Накладом клира Епархіяльного, 194 с. 44.‘Шематизм всего клира греко-католицькоі? Епархіі? Станиславівскоі? на

рік Божии? 1938’, 1938, Станиславів: Накладом клира Епархіяльного, 216 с.

ISSN 2304-7410. Прикарпатськии? вісник НТШ. Думка. – 2018. – No 6 (50)

76

45. Biblioteka Sejmowa, 2015. ‘Dzieduszycki W?adys?aw (1875–1940)’. [online] Доступно: https://bs.sejm.gov.pl/F?func=find-b&request=0000003 69&find_code=SYS&local_base=ARS10.

46.‘Ksie?ga adresowa Polski’, 1927, Bydgoszcz: Zak?ady Graficzne «Bibljoteka Polska», 2779 s.

47. ‘Skorowidz miejscowosci Rzeczypospolitej Polskiej’, 1923, T. XIV, Warszawa: Nak?adem G?o?wnego Urze?du Statystycznego Rzeczypospolitej Polskiej, 30 s.

48. ‘Spis ludnos?ci i zwierza?t gospodarskich z dnia 30 wrzes?nia 1921 roku’, 1923, Warszawa: Nak?adem G?o?wnego Urze?du Statystycznego Rzeczy- pospolitej Polskiej, 312 s.

49. ‘Rozporza?dzenie Ministra Spraw Wewne?trznych z dnia 14 lipca 1934 r. o podziale powiatu stanis?awowskiego w wojewo?dztwie stanis?awowskiem na gminy wiejskie’, 1934, Dziennik Ustaw, nr 64, s. 1134-1135.

 

Є. І. Крижанівський, Р. Б. Пуйда

Івано-Франківський національний технічниий університет нафти і газу;

Івано-Франківськ, вул. Карпатська, 15;
e-mail: rector@nung.edu.ua; e-mail: Puyda@ukr.net

SOCIO-ECONOMIC AND CULTURAL-EDUCATIONAL LIFE OF THE POBEREZHIA VILLAGE IN 1919-1939

Ye. I. Kryshanivsky, R. B. Puyda

Ivano-Frankivsk national technical university of oil and gas; Ivano-Frankivsk, Carpathians str., 15;
e-mail: rector@nung.edu.ua; e-mail: Puyda@ukr.net

 


« повернутися

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь